Судилків
- одне із стародавніх сіл на території сучасного Шепетівського району. Перша
письмова згадка про нього зустрічається в документах за 1543 рік. Проте залишки
земляних валів та замку належать до давніших часів. У XVI ст. тут було два
населених пункти - Судилківці і Судилків.
Друга
згадка в архівах датується 1632 роком. Князю Заславському пише його агент
Вишетравка, який був посланий розвідати сили козаків. Він доносив, що зустрів
козаків на Волині в Судилкові, що вони пройшли Волинь, маєтки Синівських і
направляються на маєтки Заславських і після переговорів з козаками вирішили
зупинитися і чекати своїх послів із Сейму.
Територія,
на якій розташоване сучасне село Судилків в давні часи входила до складу
Давньоруської держави Х-ХІ ст. - Київської Русі.
За
народним переказом Судилків, як населений пункт виник в XI ст. на торговому
шляху, який йшов з м. Полонного в м. Заслав. В минулому назва Судилків, за
народним переказом походить від того, що тут було судилище, де, ніби, місцеві
феодали розбирали між собою суперечки і чинили суд над непокірними селянами.
Після
завоювання цієї території польсько-литовською державою, населений пункт
Судилків стає власністю князів Острозьких.
В
архівних даних про Судилків згадується, що князь польсько-литовської держави
Сигізмунд розглядав суперечку між князями Заславським і Острозьким з приводу
володіння Судилковом, відсудивши його Заславському. Близько 1627 року Судилків
перейшов у власність дворян Аксакових (Київський земельний суддя) а в середині
XVII ст. на початку XVIII ст. Судилків переходить у власність князя
Любомирського.
В
1654р. з визвольними боями тут проходив Богдан Хмельницький.
В
1717 р. Любомирський дав "Право" на організацію кузнечного,
бондарного, гончарного та шевського цехів. В 1724 році в Судилківському замку
Любомирський підписує таке ж "Право" судилківському цеху ткачів на
виробництво полотна. Це поклало початок розвитку ремесла на території села
Судилків.
В
1738 році син князя Любомирського Станіслав успадкував землі батька, і в тому
числі Судилків. Син - землевласник жив у м. Рівне з усію пишністю польського
магната. Станіслав Любомирський
подарував містечко Судилків
біскупу Познанському Андрію Мюдзетовському, який в 1771 році одержав від
польського короля "Привілею" на організацію в цьому містечку
дванадцяти ярмарок.
В
1786 році Судилків був куплений генерал-лейтенантом Яном -Мартином Михайловичем
Грохольським.
В
1793 р. після поділу Польщі, коли Волинь ввійшла до складу Росії, містечко
Судилків ввійшло до складу Ізяславського повіту Волинської губернії.
В
1849 році землі Судилківского маєтку були здані селянам в оренду з правом її
викупу (за це селяни сплатили великий оброк в казну).
В
1864 році зять Грохольського Шашкевич звернувся з позовом до царського суду про
неправильну конфіскацію Судилківського маєтку. Судова справа була вирішена на
користь нащадків Грохольського Шашкевичів і в цьому ж 1864 році судилківський
маєток було їм повернуто, але за селянами залишилися наділені їм царською
казною земельні угіддя.
Проте
селяни не були спроможні вчасно сплачувати гроші за оренду землі. А тому в 1884
році всю судилківську землю за борги було виставлено на продаж. Її купив
варшавський купець Захарія Ілліч Нипанич.
Окремою
сторінкою варто згадати історію
судилківської церкви.
По свідченнях
церковних документів Св. Троїцька церква існувала вже в 1738 році і була
знесена в 1759 році. На її місці князь Любомирський в 1764 році побудував нову
дерев'яну церкву, вона була
трьох купольна, крита
гонтою, кораблеподібна, куполи і барабани з соснового дерева, будучи
побудована на півострівці при озері без фундаменту, замість якого були
покладені під підвали тільки камені на землю насухо, вона отримала нахил на
південь від озера і її стіни розійшлися, хоча стіни й були скріплені залізними
гвинтами. Через деякий час у 1882 році на її місці
була побудована нова теж дерев’яна Св. Троїцька церква.
В селі була і
Св. Дмитрівська церква, побудована в 1740 році як уніатська.
В
кінці XIX ст. в містечку значного розвитку набули різного роду ремесла. Успішно
функціонували винокурний, пивоварний та столярний заводи.
Розгортання
революційного руху на початку XX ст. не обійшло сторонь і с. Судилків. В 1905 році
на території села було зареєстровано страйки робітників заводів, піднімалися на
боротьбу проти поміщиків і селяни.
В
кінці грудня 1917 року в Судилкові була встановлена Радянська Влада. Одразу ж в
Судилкові був створений селянський революційний комітет незаможників, на чолі
якого стояв бідняк Ковальчук Олексій.
До
складу революційно-селянського комітету ввійшли робітники місцевих майстерень
та селяни бідняки Круціло Данило, Горбань Максим та Горбань Марко.
Селянський
революційний комітет та інші одразу ж почали ділити панську худобу та землю,
яка належала поміщику Скаржевському. Скаржевський втік, але селянська боротьба
між куркулями і селянами бідняками продовжувалась.
На
початку 1918 року на Україну насунули німецькі окупанти. Було захоплено і с.
Судилків. Скрізь розпочався терор. Під прикриттям німецьких військ до Шепетівки
повернувся син графа Потоцького, поручик царської гвардії. По всіх окружних
селах, в тому числі і Судилкові був виданий наказ здати все майно, взяти в
панських маєтках, захоплені землі повернути панам. За невиконання наказу
загрожувала смерть без суду і слідства.
Каральний
загін Золотаренка особливо лютував над селянами, які приймали участь у поділі
панського добра. В цей час у районі Шепетівка – Судилків -Майдан-Вила діяла
куркульська банда на чолі з Соколовським.
Для
боротьби з ворогами в селі був створений загін червоної гвардії, на чолі якої
стояли Круціло Данило, Лабунець Яків - жителі
села Судилків. Восени
1918 року загони червоногвардійців звільнили Шепетівку
та Судилків від петлюрівців.
За
роки громадянської війни 13 разів село переходило з рук в руки. Громадянська
війна тривала. Поляки та петлюрівці знову йшли в наступ. В Судилків знову
вступили петлюрівські війська. Слідом за ними йшли й польські війська, у французькій
одежі, з французькою зброєю. Вони поводили себе як господарі, петлюрівці ж мали
вигляд лакеїв. Польська армія Галлера, частини якої стояли в Судилкові,
залишила Шепетівку, а її місце зайняла армія Пілсудського. Лише в липні 1920 р.
село Судилків остаточно було звільнене від поляків.
Після
громадянської війни село Судилків мало вигляд убогого селища, населення жило
дуже бідно, 40 відсотків селян були безкінними, працювали по найму, половина
мали коней або волів, якими обробляли свою землю, і лише 10 відсотків жили
заможно. Серед цих 10 відсотків селян найбагатшим був Карпов.
В
селі не було ні світла, ні радіо. Світили каганцями, використовуючи для цього
саморобні гасниці і лише в окремих були гасові лампи.
В
селі була трьохкласна школа з одним учителем, де навчались не більш як 30-35
дітей. 95 відсотків населення було безграмотним. В селі діло дві церкви.
Настала
зима 1929 року. По ініціативі комітету бідняків в старій школі, в окремих хатах
організовувались "червоні гуртки" (хати-читальні), в яких скликались
збори селян, де виступали комуністи, комсомольці, яких були одиниці.
Активісти-бідняки закликали об'єднатися в колективне господарство. Першими
організаторами і колгоспниками були бідняки Григорій Феодосійович Гордійчук,
Ганна Федорівна Шуляк, Мусій Дмитрович Войтюк.
З
організацією колгоспу, приступили до будівництва зерносховища, конюшні, контори
колгоспу. Весною 1930 року в колгоспі вже нараховувалось більше як 200
господарств.
На
перших відкритих зборах виборних головою колгоспу було обрано Кононюка Дем'яна.
В
перші роки були великі труднощі в роботі колективного господарства. Не було чим
обробляти землю, врожаї були дуже низькі. Кінь і плуг - знаряддя, яким
оброблялась земля після громадянської війни до 1930 року. Сівалки і плуги були
рідкими предметами, а про трактор і згадки не було. Перші трактори з'явились в
селі в 1933 році.
В
1933 році, коли багато областей голодувало, в колгоспі було організовано
громадське харчування, а восени було зібрано непоганий врожай. Колгоспники
отримали на трудодень по 3 кг зерна і по 1 карбованцю. Одноосібні господарства
занепали, бідували, знищували худобу.
В
селі для ліквідації безграмотності були організовані школи.
В
1933 році було зібрано 1010 екземплярів книг і створена бібліотека при
хаті-читальні (в будинку, де була бібліотека до 1963 року). Першим
бібліотекарем була Замулко Галина Никифорівна.
22
червня 1941 року гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на
Радянський Союз. На шостий день, 28 червня 1941 року німецькі війська окупували
Судилків. Населення села зустріло їх з ненавистю. Зразу ж німецький шеф м.
Шепетівки організував поліцейську дільницю. Начальником поліції був поставлений
Жеччев, син колишнього куркуля, який був висланий в Сибір в перші роки
радянської влади.
Важко
жилося населенню села під владою німців. Шеф поліції дав наказ, щоб в 5-ти
денний термін за Судилковом по сусідству з бувши аеродромом, куди мала прибути
військова авіачастина німців, були викопані окопи й укриття для літаків. На цю
роботу було зігнане майже все населення с. Судилків та інших сіл. Важко було
їм. Німці знущалися над ними, морили голодом, а за найменший непослух
розстрілювали. Все населення Судилкова допомагало їм. Носили їм продукти, допомагали зв'язуватись з партизанами.
В
1942 році партизани сміливо діяли в районі м. Шепетівки під керівництвом
вчителя з с. Стригани Антона Захаровича Одухи, та його заступника Музальова
І.О.
Першими
з місцевих жителів с. Судилків пішли в партизани Артюк Степан, Нечипорук
Володимир, сім'я Гавришевського Миколи та ін.
В
цей час в районі Шепетівки з'явився чеський загін на чолі з капітаном Нелепкою,
який перейшов від німців на нашу сторону, з'єднався з об'єднанням Сабурова та
був направлений в район м. Шепетівки для підривної роботи. Одразу ж почалися
масові втечі населення до партизанів. Все частіше в районі с. Судилкова лунали
постріли, вибухи. Фашисти не мали спокою. Неспокійно почував себе і начальник
поліції Жогіль. Декілька разів зупинялась робота і в млині, на гранкар'єрі,
припинявся рух військових ешелонів по залізниці.
Йшов
1944 рік. Фашисти відступали. Партизани с. Судилкова не давали спокою німецьким
військам. Підривали поїзди з награбованим
майном, підпалювали склади
і німецькі комендатури.
Розстрілювали зрадників народу і поліцаїв.
13
лютого 1944 року в с. Судилків ввійшли радянські війська.
Відступаючи
під могутніми ударами Радянської армії, німецько-фашистські загарбники, що
змогли повивозили в Німеччину, руйнували і знищували те, що не могли забрати з
собою. Зазнало великих руйнувань і спустошень село Судилків. Машини, с/г
інвентар, тваринництво були знищені, будівлі зруйновані. Одразу ж після
визволення с. Судилкова колгоспники почали відроджувати колгосп.
В
Судилківську сільську Раду входять 5 населених пунктів Судилків, Лозичне,
Білокринича, Рудні-Новенької, Климентовичі. Судилківська сільська рада
найбільша в Україні з минулих часів і до сьогоднішнього дня. Разом населення
села становить 5120 чол.
Щасливо
і заможно стали жити судилківчани. Колишня бідняцька вулиця "Капсанівка"
стала вулицею заможних селян. Зникли солом'яні стріхи, їх замінили
череп'яні, тернітові, всі будинки електрифіковано.
По центральній магістралі села
щоденно курсують комфортабельні
автобуси. В селі є загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів, є хороша аптека і
мед амбулаторія, магазини, кафе, перукарні. При клубі, що збудували в 1969
році, є кінотеатр, дискотека, до послуг читачів чудова бібліотека. В Судилкові
повністю ліквідовано не писемність. Майже в кожній хаті виписують газети. В
селі нараховується 1972 двори.
На
даний час в Судилкові проживає 5200 чоловік. Функціонують 22 торгівельних
заклади, що дає змогу забезпечити жителів всіма необхідними продовольчими та
промисловими товарами. В селі є дві школи І – ІІ та І – ІІІ ст. в яких навчається
758 учнів, перукарня, два стоматологічних кабінети, медамбулаторія сімейної
медицини, почтове відділення, АТС, філія збір банку, будинок культури, дитяча
бібліотека, дитячий садок на 90 місць. На базі Судилківської ЗОШ І – ІІІ ст.
працюють секції волейболу, футболу,
легкої атлетики.
Село
повністю газифіковане. Кожен рік в експлуатацію приймається до 20 нових
будинків.
На лоні чудової природи, вздовж річки Цвітохи
розкинулось невеличке село Рудня – Новенька.
Даний населений
пункт належить до Судилківської сільської ради, Шепетівського району,
Хмельницької області.
Віддаль від Рудня – Новенької до районного центру
16 кілометрів, до найближчої залізничної станції Савичі – 5 кілометрів, до обласного центру
115 кілометрів.
Рудня – Новенька невелике лісове село якому біля 200 років.
В перші роки ХІХ століття (1810 – 1815 р.р.)
білокриницький поміщик відправив з свого маєтку непокірного селянина Гната,
сина Михайла, пізніше Михальчука. За іншими переказами Гнат сам втік від пана й
збудував собі в лісі, на горбку серед лип, над річкою, землянку. Тепер ця
місцевість називається урочище Хандерове.
Назва села „Рудня” пішла від слова „руда”, яку
виготовляли в ті далекі часи на березі річки. З цієї руди потім виплавляли
метал. (В наш час це місце знаходиться 100м. на північний захід від школи) Крім
того, тут же виготовляли цеглу. Ще в 1920р. на тому місці була гора, висотою 8
– 10м, де на Юрія збирались дівчата та хлопці, співали, палили вогнища.
„Новенька” – від словосполучення „новенькі хати”,
які з’явилися пізніше в районі
нинішнього сільського магазину.
До 1938 року Рудня був хутір. Потім його засилили
навколишніми хуторами. З 1939р. організовувалися село Рудня – Новенька.
Революція 1917 року сколихнула все населення,
внесла певні зміни в житті селян. Народ піднявся на боротьбу з панами, поділив
їхні землі між собою. Жителі села під керівництвом Михальчука Я. розібрали
панську хату і з неї збудували школу.
В 1917 році в селі Рудня – Новенька було 87
господарств, згодом їх стало 250.
Протягом трьох років (1917 – 1920 р.р.) починалася
жорстока боротьба з німцями, білополяками, та різними бандами, які раптово
появлялись у маленькому лісовому селі,
стараючись чимось поживитися.
В 1918 році в село вторглася австро – німецька
армія.
В 1918 року з відома центральної буржуазної влади
село зайняла банда Петлюри.
Червона армія визволила село від петлюрівців
влітку 1919 року, але не надовго на село напали білополяки.
Восени 1920 року Червона армія звільнила село від
білополяків.
В 1923 році в селі почала діяти початкова школа,
навчання було початкове, трирічне. Першою вчителькою в цій школі була Корєва
Наталія.
Восени 1920 року було створено сільраду. Першим
головою був призначений Чудновець, секретарем був Дикун Андрій Олексійович.
Комуністів в селі не було.
В 1930 році була створена комсомольська
організація, ініціатором утворення, якої
був вчитель Карпенко.
В 30 – х роках по всій країні розгорнулася широка
компанія по колективізації сільського господарства. Першим головою колгоспу був
Плесенський.
В 1958 році колгосп з с. Судилків з’єднався з
колгоспом с. Рудня.
В 1932 році в хаті висланого Михальчука Андрія
відкрили перший сільський клуб. Завідуючим клубом призначили Мартинчука Федора.
10 липня 1941 року село Рудня – Новенька була
окупована німцями. В перші дні війни багато чоловіків позаписувалися
добровольцями і пішли на фронт. Деякі
зостались в селі, щоб згодом піти в партизанський загін.
В 1943 році в селі Рудня – Новенька проходила
лінія фронту. Жителів села німці евакуювали в села Цівку, Конотоп.
При відступі німці ведуть жорстокі бої. Село було
визволене від фашистів 13 січня 1944 року.
В березні 1944 року почалося навчання дітей.
Приміщення для школи не було, навчальні класи зробили в уцілілих після боїв
хатах – висланого Подоховського був 1 – 2
клас і в хаті поселенця німця
Деркаса – навчалися учні 3 – 4 класу.
В 1950 році в хаті Михальчука Якова відкрився
медичний пункт, збудували нове приміщення для сільської ради, а в хаті
висланого Подоховського зробили сільський магазин і клуб.
В 1950 році була збудована восьмирічна школа.
В 1967 – 1969 р.р. була збудована нова школа і
приміщення з спортзалом та майстерною. В новому приміщенні школи була збудована
столова, в 1999 році відкритий музей.
В 1980 році в селі Рудня була збудована бібліотека.
Вона мала дві кімнати. В одній з них
розміщався книжковий фонд бібліотеки. В іншій кімнаті знаходився читальний зал,
де можна було починати періодичні видання журналів, газет.
В 1999 році бібліотека була переведена і з’єднана
з шкільною бібліотекою. В приміщенні бібліотеки було відкрито церкву. Церква
була освячена 7 травня 1999 року. Першим батюшкою в церкві був отець
Анатолій з с. Судилків, згодом отець
Борис з Шепетівки, тепер в церкві править отець Сергій з Шепетівки.
В 1992 році збудували нове приміщення для клубу,
який працює і тепер.
В 1978 році був побудований Рудня – Новенський
щебеневий завод.
В 2006 році в селі Рудня – Новенька нараховувалося 94 двори, проживало в селі 245 чоловік.
Віддаль від районного центру до с. Лозично
дорівнює 6 км, а найближча залізнична станція знаходиться від села на віддаль 5
км.
За переписом 1959 року в с. Лозично проживало 785
чоловік.
Місцевість де розташоване с. Лозично горбиста,
ґрунти здебільшого чорноземи, подекуди суглинки. З корисних копалин є глина і
пісок.
За переказами старших людей, - розповідає
громадянин Масич Семен Іванович, - на тому місці, де тепер Липина – невеличкий
горбок, на південний схід від с. Лозичного, порослий липами було укріплене
місто Замчесько, яке пізніше було зруйноване війнами. Частини жителів під час
воїн загинула, інші розішлися. Очевидно і частина цих людей і була засновниками
с. Лозично. Про заснування села ніяких документів не збереглося, але старі люди
говорять, що вся долина, де протікає річка Квоса, була заросла непрохідними
лозами, звідси і пішла назва села Лозично.
В 1905 році в с. Лозично було побудована куркулем
Турканом цегельня.
До революції в селі була побудована школа – хата,
в якій викладав Гунько Василь Васильович.
В 20 – х роках в селі діяв комітет незалежних
селян, головою якого був Дитина Нестор.
В 1927 р. в селі було створено комсомольську
організацію, першим секретарем організації був Мельник С.Я.. Комсомольці Кармаш
А.Т., Ярощук І.О., Гунько Ю.В., Тищук О. брали активну участь у заснуванні
колгоспу. Артіль ім. Ворошилова було створено у грудні 1930р. Головою артілі
був Косарик Василь.
У 1932р. в селі було збудовано клуб, до 1940
працювало сільпо.
4 липня 1941 р. село було окуповане німецько фашистськими загарбниками.
Проти німецьких загарбників боролося багато громадян села Лозично. Жителі села:
Онопрійчук К.О., Генко Г.К., Ляшенко Н.Г. були активними членами Шепетівської
підпільної організації, якою керував Музальов.
На фронтах Великої Вітчизняної війни брали участь
і громадяни села Лозично. За бойові заслуги 97 чоловік нагороджено медалями за
„За победу над Германией”, 15 чоловік нагороджено орденами.
Після війни жителя села не покладаючи рук
працювали для того, щоб як найшвидше відбудувати колгоспне господарство і село.
До 1947 року було повністю відбудовано школу, клуб, колгоспні приміщення,
житлові будинку.
Велику роль у відбудові народного господарства
відіграла партійна організація села, яка була створена у 1946 році. Головою
колгоспу працював комуніст Дідусь Петро.
В 1951 році в вересні місяці с. Лозично було
приєднане до с. Судилків, було створено колгосп ім. Горького.
В 1950 році село Лозично і господарство бригади
повністю електрифіковано.
В 1970 році в с. Лозично був поставлений пам’ятник
– обеліск.
На тому місці, де зараз знаходиться сільський
клуб, колись була сільська рада. Але під час Великої Вітчизняної війни
приміщення було розібране не окопи.
В 1970 році
колгосп побудував нову школу, клуб, магазин, медпункт.
В 1880 році було побудовано дерев’яну церкву, яку
будували три чоловіка Василь, Володимир, Микола. При в ході у церкву, на одвірках було вибито долотом їхні імена. Будували
церкву з липового і осикового дерева без
єдиного цвяха і без пилки. Назву дали церкві ім. Параскевії, тому 10 листопада
в селі святкують празник села.
В 1984 році церкву розвалили, під час війни вона
була розбита осколками снаряда. В 1985 році на тому місці, де стояла церква
побудували ритуальну хатину.
У 1996 році розпочате будівництво нової церкви на
кошти сільської громади та СТОВ „Врожай”.
В 2006 році церкву було відкрито і освячено.
Свою історію село починає з першого десятиліття
ХІХ століття. Привіз граф Потоцький у свої володіння 7 кріпацьких сімей. Побудував їм два бараки і в них вони жили
(один із бараків стоїть, ще й на цей час). Граф зі своєю сім’єю приїздив сюди
на охоту. Була в нього дочка Клементина і ось в честь неї майбутнє село було
названо Климентовичами. Надзвичайно
важке життя було у кріпацьких сім’ях.
Жінки збирала графові гриби, ягоди. В селі був гончарний барак, де
виготовляли посуд.
Після касування кріпацтва населення села почало
повільно зростати. Основним прибутком для сімей було від продажу дров, худоби.
Революція 1917 року сколихнула населення, внесла великі зміни в життя села.
Радянська влада на селі встановлювалась довгий час. Був створений комітет
незаможників на чолі селянина Свиридюка Дмитра. Село належало до Рудня –
Новенської сільської ради.
В 1922 році було засновано школу в якій було три
класи. Так за допомогою перших вчителів подружжя Коршенюків ліквідували в селі
неграмотність. В той же час було
організовано хату – читальну. Її роботою керувала вчителька Ширикович Анастасія
Йосипівна. Комсомольська організація була утворена в 1929 році під керівництвом
Новацького І.В.
1933 рік в пам’яті Климентовчан залишився як один
із самих важких років – роком великого голодомору. Людей спас ліс: гриби,
ягоди, жолуді, кора дерев.
Вже в кінці 1933 року було створено першу артіль.
Було в тій артілі 30 га землі та 90 га
сіножаттю.
У червені 1941 р. село Климентовичі було окуповано
німцями. Чоловіки, що не встигли відступити з військами змушені були ховатись
по лісах, де зразу ж організовували партизанські загони.
В лютому 1944р. село Климентовичі було звільнено
від німецьких загарбників. Після закінчення війни в центрі села було поставлено
пам’ятник загиблим односельчанам.
В 70 – ті роки військкоматом було проведено пере захоронення солдат, які
загинули в Климентовецьких лісах. І в центрі села встановлюють пам’ятник загиблим воїнам.
В 1950 році було збудовано Климентовецький
лісопереробний завод. Всі роботи проводилися вручну в колодних цехах, норми
виробітку були великі, адже відстроювалась післявоєнна держава.
На початку
60 – х років було застроєно вулицю, яка зараз називається Лісова. В той
же час в селі був заснований лісопереробний цех.
Тоді в повоєнні роки держава не забула і про
освітян. На початку 60 – х років на базі початкової школи було організовано
семирічку, яка розташувалась в декількох пристосованих будинках. В ній
працювало 8 учителів на чолі з директором Рибачуком А.А..
Клубу в селі не було і тому керівництво лісхозу
вирішили побудувати танцювальний майданчик, згодом і клуб. В той час в селі був побудований магазин
кооперації.
В 2006 році в селі Климентовичі
нараховувалося 142 двори, проживало в
селі 350 чоловік.
Село Білокриниччя одержало свою назву від Білої
криниці з білою вапняковою водою, яка існує до цього часу. Воду із цієї криниці
зараз ніхто не вживає. В давні часи, коли село належало графу Грохольському, до
столу завжди подавалась вода із цієї криниці.
Територія на якій розташоване село Білокриниччя в
давні часи було частиною древньо – руської держави Х – ХІ століть Київської
Русі. Після завоювання цієї території польсько – литовською державою населений
пункт села Білокриниччя належало князям Острозьким. В архівних даних про с.
Білокриниччя згадується в перше в 1534 році. В цьому документі згадується, що
князь польсько – литовської держави Сигізмунд рішив суперечку за володіння між
князем Заславським. А в середині ХVІІ століття до початку ХVІІІ століття село Білокриниччя переходить у власність князя Любомирського.
Володаркою села була Ясинська.
На початку села була Свято – Михайлівська церква
при якій зберігалися старовинно печатні книги.
В 1954 році церкву було розкидано за рішенням районної Ради.
В селі був невеликий млин і цегельний завод.
В селі є курган обсаджений липами. Народна поголоска свідчить походження
кургану від навали татарської орди.
В кінці грудня 1917 року в селі Білокриниччя була
встановлена радянська влада. В селі було створено селянський революційний
комітет незаможників на чолі якого став бідняк Маринін Дмитро. Селянський
революційний комітет відразу почав ділити
панську землю та худобу, яка в той час належала поміщику Лівіцькому.
Після громадської війни село Білокриниччя мало
вигляд убогого села. Населення жило дуже бідно. В селі не було ні світла, ні радіо світили саморобними каганцями і лише
в декого були гасові лампи.
В селі була трьох класна церковно –
приходська школа з одним учителем, де
навчалося 26 дітей.
95% населення було безграмотним. В селі для
ліквідації безграмотності було організовано школу (лікнеп), яку вів учитель
Вакулевич.
В селі працювала церква. Було організовано хату –
читальню в якій проводилися збори селян.
В 1934 році було зібрано 250 книг і організовано
бібліотеку, яка працювала при хаті читальні, першим бібліотекарем був Семенюк
Харитон Антонович, який очолював комсомольську організацію села.
В 1935 році в селі було організовано колгосп „Шлях
до комунізму”. Першим головою колгоспу був житель села Білокриниччя Прокопчук
Юрій Андрійович. В селі працювала початкова школа, а також було організовано
вечірню школу для дорослих, проведено радіо, яку було встановлено в центрі
села, були газети журнали. Відкриту сільську бібліотеку, яка нараховувала 1120
примірників книг і обслуговувала 85 читачів.
На шостий день війни 26 червня 1941 року німецькі
війська окупували село Білокриниччя. За період війни село декілька раз
переходило з рук в руки. Його тричі окупували німці і тричі звільняли радянські
війська.
13 лютого 1944 року село Білокриниччя звільнили
радянські війська. У звільнені села приймав участь загін очолюваний нашим
односельчанином капітаном Миколайчуком Олександром Григоровичем, який після
війни працював учителем в місцевій школі.
В боях за Батьківщину загинуло наших односельчан –
76 чоловік. В центрі в села на площі біля клубу на їх честь встановлено обеліск
із меморіальною дошкою на якій викарбувані їх прізвища і імена.
В 1950 році відбулося об’єднання колгоспів сіл Судилків, Білокриниччя, Лозично, Рудня –
Новенька і створено колгосп імені Сталіна, який в 1955 році було
перейменовано на колгосп ім. Горького.
За колгоспом було закріплено 7311 га сільськогосподарських угідь. В колгоспі
було автомашин - 9 і тракторів - 4, а вже 1963 році колгосп мав автомашин - 15,
тракторів - 24, зернових комбайнів - 11, кукурузник комбайнів – 4. В селі 1949
році працювала школа на 5 класів, в 1950 році було 6 класів, в 1955 році – 7
класів, а в 1961 році був перший випуск 8 класу.
В 1958 році в селі побудовано новий сільський
магазин. Після об’єднання сільських рад в приміщення сільської ради 1952 році
переведену сільську бібліотеку, яка в той час нараховувала 3800 примірників
книг і мала 280 читачів. Бібліотека розміщалася в одному приміщенні з
медпунктом. Клуб працював в приміщенні бувшого молитовного дому.
В 1954 році в селі була побудовано перша хата з
цегли.
В 1960 році в селі було побудовано цегельний
завод, першим директор якого був Козяр Хома Михайлович.
В селі Білокриниччя нараховується 240 дворів,
населення 630 чоловік. Село повністю електрифіковане, радіофіковане.
В 1970 році побудовано новий клуб на 150 місць та
нову бібліотеку в якій нараховується 9500 примірників книг і читачів 350
чоловік.
В 1980 році побудований дитячий садок.
В 2000 році було побудовану нову церкву.
Село повністю заасфальтоване, проведено по центральній
вулиці водопровід.
В 2006 році розпочалася газифікація села Білокриниччя.
Немає коментарів:
Дописати коментар